У дошкільній психології діє непорушне правило: дитина ніколи не винна в тому, що зазнає цькування. Відповідальність за безпеку завжди несуть дорослі, а булінг є наслідком порушеної динаміки в групі, а не особистої провини малюка. Водночас існують психологічні та соціальні фактори, через які дитина може швидше опинитися в позиції вразливості.
Перш за все, це рівень упевненості в собі та здатність захищати власні психологічні межі. Малюки з нестійкою самооцінкою, підвищеною тривожністю або надмірною поступливістю часто бояться сказати «ні», покликати вихователя чи проявити стійкість, через що кривдники відчувають відсутність опору. Інколи невпевненість ховається за надмірно імпульсивною або демонстративною поведінкою, яка провокує реакцію групи та ускладнює щире спілкування з однолітками.
Важливу роль відіграє також попередній досвід комунікації та модель взаємодії, засвоєна в сім’ї. Якщо дитина стикається з авторитаризмом чи знеціненням, вона може сприймати агресивне ставлення однолітків як звичну норму і не сигналізувати про небезпеку. Інша крайність – надмірна опіка, коли малюка штучно ізолюють від вирішення найменших щоденних труднощів, через що в реальному дитячому колективі він почувається беззахисним та губиться при перших викликах.
Крім того, критичним фактором є загальний мікроклімат у дитячій групі. Якщо в колективі вчасно не зупинити прояви нездорової конкуренції або прагнення окремої дитини самоствердитися коштом слабшого, незріла дитяча спільнота починає підлаштовуватися під правила лідера-агресора. Завдання педагогів – уважно відстежувати групову динаміку, вчити дітей співпереживанню та створювати середовище, де повага є базовою цінністю, а будь-яка спроба цькування нейтралізується одразу.